Форум » МАТЕРИАЛЫ АДВОКАТА П.В. ГОДЬМАША » Венгрия и Украина в судьбе русинов и происки СБУ и суда » Ответить
Венгрия и Украина в судьбе русинов и происки СБУ и суда
Годьмаш П В.: УГОРЩИНА І УКРАЇНА В СУДЬБІ РУСИНІВ ЗАКАРПАТТЯ Радянський Союз хотів бути визволителем країн Європи від буржуазного гноблення. Для цього йому потрібно було мати стратегічний плацдарм в Центральній Європи, для якого підходила русинська суверенна республіка Карпатська Україна федеративної Чехословаччини. Але вона була дружньою країною для антигітлерівської коаліції, до якої входив СРСР. Тому в Москві було розроблено план волевиявлення русинів по добровільному її приєднанню. Зокрема, було написано Маніфест про її вихід із Чехословаччини та приєднання до СРСР у складі Української РСР, але під назвою Закарпатська Україна. Повторюю, приєднання, а не возз’єднання, бо возз’єднується те, що раніше було єдиним цілим. У зв’язку з цим у написаному в Москві Маніфесті було сказано, що нібито українці, як титульна нація Карпатської України, на зборах в місті Мараморош Сигот, столиці Мараморошської жупи, 18 грудня 1918 р., а також на Всеукраїнських зборах Угорщини в селищі Хуст Мараморошської жупи 21 січня 1919 р. нібито прийняли рішення про приєднання Карпатської України до України. Фактично таких рішень на вище згаданих зборах русинів у Мараморош Сиготі не приймалося. Про це засвідчував, зокрема, знайдений в архіві та опублікований професором М.Болдижаром протокол зборів русинів у Мараморош Сиготі. В ньому чітко та однозначно зафіксовано про те, що на цих зборах було прийнято рішення провести 21 січня 1919 р. в Хусті збори делегатів від усіх русинських міст і сіл Угорщини. Вони компактно по сьогодні знаходяться на території Закарпатської області України, Пряшівського краю Словаччини, а також на лівобережній частині Тиси в Румунії включно із містом Мараморош Сигот. Для організації і проведення 21 січня 1918 р. у селищі Хуст Мараморошського комітату (округу) Всерусинських зборів, 18 грудня 1918 р. в Мараморош Сиготі було створено спеціальну Мараморошську Русинську Народну Раду, яку очолив Михайло Бращайко адвокат із Рахова. Ось чому офіційний Київ перестав згадувати рішення Мараморошської Русинської Народної Ради від 18 грудня 1918 р. та рішив опиратися у своїх претензіях на територію Закарпаття лише на збори русинів Угорщини, які відбулися 21 січня 1919 р. в Хусті. Тому протоколу Хустських зборів русинів, мабуть по цій причині, не знайдено по сьогодні, щоб його можна було написати (і написано!) заднім числом по «спогадам» під диктовку учасників цих зборів. Ці збори в Хусті відкривав Юлій Бращайко, хустський адвокат, рідний брат Михайла Бращайко, адвоката в Рахові. Ось чому уже через декілька днів після звільнення селища Хуст Червоною армією, Ю.Бращайко був арештований та без суду і слідства доставлений в концтабір біля міста Єнакієве. Там, на Донбасі, Ю.Бращайко погодився написати не тільки чому виникла необхідність проведення Всерусинського з’їзду в Хусті, але й про деякі інші доленосні для русинської державності факти. Однак у замовників з НКВД головним питанням було написати спогади, як русини Закарпаття приймали рішення по приєднання Закарпаття до України. При цьому вони не забороняли Ю.Бращайкови писати в спогадах про русинську титульну націю Закарпаття. Написані по завданню і під контролем НКВД спогади про Закарпаття Ю.Бращайко назвав так: «Що я видів на Закарпаттю від року 1918 до року 1946» (далі – Спогади). А фактично, написав їх з того часу, як у 889 р. прикочували на Закарпаття угорці та підкорили русинів. А стосовно з’їзду русинів у Хусті Ю.Бращайко написав Спогади з такими викрутасами, що використати їх у якості доказу офіційний Київ не ризикнув. Ось чому Спогади Ю.Бращайко не були використані і зберігалися в архіві Закарпатського обласного КДБ. Але вони мають хоча і вибіркову, але історичну цінність для історії Закарпаття. Дякуючи доценту УжНУ Ігорю Ліхтею, вони були оприлюднені окремою книжечкою під назвою «Що видів я на Закарпаттю…» (Ужгород, «Ліра», 2009 р). Основною цінністю Спогадів Ю.Бращайко є те, що в них незаперечно доведено: автохтонне населення Закарпаття є русинами по національності. Уже в першому абзаці преамбули (вступній частині) своїх Спогадів Ю.Бращайко написав, що прибулі у 889 р. на Закарпаття угорці, які до цього часу кочували на просторах сьогоденної України, застали тут князівство під назвою Країна Русинів. Оскільки угорці своєї азбуки ще не мали, то спочатку користувалися кирилицею, а потім латинікою і назвали Країну Русинів на латинці так (цитую Ю.Бращайко): «Marchia Ruthenorum» («Мархія рутенорум»), себто країна русинів. Наслідника трону (країни русинів угорці по-латинськи назвали – П.Г.) «Dux Ruthenorum», себто «вождь русинів». Зрозуміло, що Ю.Бращайко не міг згадати у Спогадах джерело своїх переконань стосовно автохтонних русинів, про яке довідався під час навчання на юридичному факультеті Будапештського університету та закріпленого у його пам’яті під час щоденних стосунків із русинами Закарпаття. Тому на езопівській мові про це він написав так. У 1880 р. батько записував його у місті Мараморош Сигот до угорської гімназії, де сказав йому: «Видиш, сине, тут, у Мараморошськім Комітаті (сьогодні це Рахівський, Тячівський, Хустський, Виноградівський і Воловецький райони Закарпатської області та 16 русинських сіл з містом Мараморош у Румунії – П.Г.), є 250 000 русинів, а не мають ані одної гімназії, а мадяри є лише 50 000 душ, а мають аж дві гімназії. Є то велика шкода для нашого народу». Тобто шкода для русинського народу, якого тільки в одній із 4-х жуп Угорщини, на території яких сьогодні розташована Закарпатська область, проживало 250.000 русинів, а не українців. Але щоб поправити свого «несвідомого» батька, Ю.Бращайко у Споминах русинів називає українцями і тут же стверджує, що на Закарпатті споконвіків проживали русини. Це протиріччя було замічено замовниками та контролерами, а тому Ю.Бращайко перестав згадувати слова «русини» і замінив його словами «русини-українці». Він мабуть не передбачав, що таким чином відкриває для радянських та навіть сучасних українських «науковців» нову націю в Європі під назвою «русини-українці». У розділі під назвою «Возз’єднання Підкарпаття з Україною» Ю.Бращайко у Спогадах написав : «9 листопада 1918 року зійшовся (в Ужгороді – П.Г.) з’їзд та основав Руську Народну Раду (яка – П.Г.) проголосила, що русини-українці мають зістатися в рамках Мадярщини», яку фактично очолював її секретар Августин Волошин. Далі Ю.Бращайко у Спогадах пише, що 10 листопада 1918 р. в Хусті зібралися на збори його мешканці. Щойно вернувшись із України, де русини у складі айстро-угорської армії, наводили в ній порядок та захищали її від більшовицької Росії, на ці збори прийшов Сірко Ілько, мешканець Хуста, який ще був у воєннім мундирі австро-угорського окупаційного війська в Україні. Він сказав наступне. Походив я по всій Україні і бачив, що «це є дуже багатий край, много багатший як Мадярщина, що там много лекше жити, як на Мадярщині, бо треба покласти до землі насіння і росте буйно, без гною, без праці… В тім дусі заговорив Величко Василь, також у мундирі воєннім, дале Палканинець Василь, Джуморат Василь, Фенинець Іван, Василь Тимчик і багато інших», - написав Ю.Бращайко. А хто не хотів би навіть сьогодні жити у такій казці, де все буйно росте без добрив, а тим більше без праці? Ось чому мешканці Хусту на цих зборах 10 листопада 1918 р. підтримали пропозицію Сірко Ілька приєднатися до Великої України щоб там легко собі жити. На пропозицію Палканинця Василя вони прийняли рішення, «аби русини-українці хустські зорганізувалися як Рада… За предсідника до Ради вибрано Тимчика Василя, за секретаря і протоколянта – мене», тобто Ю.Бращайко. Ось чому він, Ю.Бращайко, спростовує сьогоднішніх псевдоісториків, що нібито він особисто заснував і очолив Хустську Народну Раду. Далі Ю.Бращайко пише: «8.ХІІ.1918 року дізнали ми ся, що 9.ХІІ. буде йти окремий поїзд, котрий буде вести русинів-українців до Будапешта на народні збори, на котрих маєся вирішити, що куди бажають прилучитися українці Мадярщини». На цих народних зборах «було около 450 інтелігентів-русинів». Таким чином нібито було так, що на народних зборах в Будапешті 9 грудня 1918 р. вирішувалося питання про приєднання українців до України, але вирішувала його русинська інтелігенція?! Тобто, за переписом населення в 1910 р. на Закарпатті проживало всього на всього декілька десятків українців, а тому русинська інтелігенція вирішувала питання куди приєднатися саме русинській титульній нації, яка в Закарпатті складала переважну більшість! Тільки в одному Мараморошському окрузі проживало 250 тисяч русинів, як стверджував Ю. Бращайко. Далі у Спогадах Ю.Бращайко пише, що в цей же день в Будапешті, тобто 9 грудня 1918 р., вже після народних зборів, у 17 годині відбулися ще одні народні збори русинів Угорщини. На цих других народних зборах русинів в Будапешті, окрім учасників уже проведених 9 грудня 1918 р. народних зборів, взяли участь майже тисячу русинських селян. Вони прийняли рішення, «що наш нарід по-мадярськи не мається називати «ruthen» = «рутген», а «ruszin» = «русин», як сам нарід себе називає». Тобто, не тільки русини-емігранти в Америці, але й русини Закарпаття прийняли в Будапешті своє, тобто народне рішення, щоб свою національність надалі називати писати не в латинському варіанті «ruthen», тобто «рутген», а в називати її русинському варіанті «русин», яка в угорському варіанті буде «ruszin». Тобто, Ю.Бращайко таким чином у своїх Спогадах доводить, що білі хорвати історичного Закарпаття, які перед приходом у 889 р. угорців уже називали себе русинами, але по латині рутенами, являються споконвічними автохтонами русинської, а не української національності. Щоб виконати завдання замовників НКВД про стремління русинів приєднатися до України, Ю.Бращайко у спогадах пише протилежне: «Абсолютно більшість сіл була за скликання зборів до Хуста, що означало, що більшість є за Україну… дня 19.ХІІ.1918 вийшов так званий Х (десятий – П.Г.) народний закон про автономію русинської нації, що живе в Мадярщині. По мисли цього закону, та часть Ужанської, Березької, Угочанської і Марамороської жупи (тобто сьогоднішнього Закарпаття), яка є заселена русими, буде автономним краєм під назвою «Руська Країна». Руська Країна має свого міністра, котрий є членом мадярської міністерської Ради. Має дальше свого губернатора з осідком в Мукачеві. Взагалі закон забезпечує для краю дуже широку автономію, але русини мимо того не відмовилися від ідеї прилучення до України», - написав у Спогадах Ю.Бращайко. Але між ідеєю «за Україну» та ідеєю «до України» відстань чи мала, тим більше немає підстав ці відмінні між собою ідеї ототожнювати. Ю.Бращайко далі у Спогадах пише, що Іван Гощук, адвокат в місті Мараморош Сигот, яке сьогодні в Румунії, скликав на 18 грудня 1918 р. в Мараморощ Сиготі збори русинів із усієї Мараморошської жупи (округу), до якої входили сьогоднішні Рахівський, Тячівський, Воловецький, Хустський та Виноградівський райони Закарпатської області. «Ці збори були скликані також у тій цілі, щоби нарід проголосив свою вірність до Угорщини», - написав Ю.Бращайко. Тобто, русини Мараморошського комітату мали підтримати мадярський конституційний закон №10 про надання русинській нації статус автономної республіки у складі Угорщини, а не вимагати приєднання до України, як сьогодні пишуть псевдоісторики. Цей Закон мав офіційну назву «Про автономію русинської (рутенської) нації, що проживає на території Угорщини» і набрав юридичної сили наступного дня, тобто після оприлюднення в урядовій газеті. Зрозуміло, що це не полюбилося замовникам НКВД Спогадів і Ю.Бращайко без переходу далі написав: «Абсолютна більшість сіл була за скликання зборів до Хуста, що означало, що більшість є за Україною... На 21 січня 1919 року появилося майже з всіх сіл і міст (городів) 420 делегатів. Навіть і із Ужгорода прийшли делегати і гості, де вже були чехословаки». Дійсно, чехословацькі військові частини як війська Антанти уже 12 січня 1919 р. були не тільки в Ужгороді. Вони зайняли всі русинські міста і села, розташовані справа від ріки Уж. Тому всі русинські міста і села, окуповані чехословацькими військами Антанти, не обирали і не направляли до Хусту на 21 січня 19919 р. своїх делегатів. Однак Ю.Бращайко не написав, що румунські військові частини як війська Антанти зайняли частину території Мараморошської жупи, в тому числі її столицю Мараморош Сигот. Румуни арештували всіх активістів-русинів, яким не вдалося втекти, а тому 21 січня 1919 р. на збори до Хусту мало хто із делегатів з’явився навіть від Мараморошської жупи. Щоб про це не писати, Ю.Бращайко далі у Спогадах пише: «Збори 21.І.1919 року відкрив я в імені Хустської Народної Ради з повірення цеї Ради». Тобто, будучи тільки касиром Хустської Народної Ради, за її дорученням, 21 січня 1919 р. збори русинів Угорщини в Хусті відкрив Ю.Бращайко. Написав, що на ці збори нібито прибуло 420 делегатів, але по вище вказаній причині навіть не назвав від яких саме жуп (округів) вони прибули. В Угорщині було всього вісім русинських жуп і назвати їх не займало багато місця і часу. В той же час написав, що від окупованого чехословацькими військами прибуло всього на всього три особи у якості чи то делегатів, чи то гостей: В.Желтвай, Ю.Гаджега і Й.Бокшай. Всі вони були священиками та викладачами, а також членами правління Ужгородської Русинської Народної Ради. Сьогодні знаємо, що Августин Волошин очолив від цієї організації русинську делегацію до Будапешта з вимогою, щоб Угорщина домоглася від Паризької мирної конференції записати в мирні договори про те, що Русинська Країна є вже автономною республікою у складі Угорщини. Щоб таким чином назавжди зафіксувати її автономність республіканського типу в міжнародних договорах, який передбачався вище згаданим законом № 10 від 21 грудня 1918 р. Але в Будапешті такої гарантії А.Волошин не отримав і тому звернувся там до посла Чехословаччини М.Годжі з проханням, щоб чехословацькі війська Антанти окупували всю територію русинської автономної республіка Країна Русинів. Аби цією окупацією провести в Країні Русинів необхідні заходи для прийняття у всіх русинських жупах (округах) рішення про приєднання до Чехословаччини. Тому направлені А.Волошином до Хусту В.Желтвай, Ю.Гаджега і Й.Бокшай заявили, що Ужгородська Русинська Народна Рада підтримує рішення Пряшівської Русинської Народної Ради приєднатися до Чехословаччини. Тому теж закликали учасників Хустських зборів прийняти рішення про приєднання автономної Русинської Країни до Чехословаччини на правах автономної республіки. Але будучи у місцях позбавлення волі та перед вибором: писати правду чи вийти на волю, Ю.Бращайко дальшою брехнею у Спогадах зберіг собі життя. Завдяки чому, 10 березні 1946 р. він опинився на волі, повернувся додому в Хуст, де і помер 9 жовтня 1955 р. Але для цього йому прийшлося написати у Спогадах більше брехні, ніж правди. Він написав, що рішення Марамороської Русинської Народної Ради про проведення 21 січня в Хусті Всерусинських зборів розношували по містам і селам автономної Русинської Країни (цитую) «українські студенти із Галичини, котрі відвідали Хуст, бо пошта не була певна, а наші люде боялися мадярських жандармів». Тобто, зі слів Ю.Бращайко, русини навіть розносити запрошення боялися, але не боялися приймати рішення про вихід Русинської Країни із складу Угорщини. Зрозуміло, що це вело до порушення цілісності території суверенної Угорщини та її державних кордонів, тобто до сепаратизму. Однак русини не боялися, як пише Ю.Бращайко, «Вислати делегацію одну до Будапешту, аби це рішення (ця делегація-П.Г.) подала до відома французькій делегації. До цеї делегації вибрали і мене». Очолювана Ю.Бращайком делегація передала рішення, яке 21 січня 1919 р. було прийняте на русинських зборах в Хусті, французькому полковникові Віксові. Він обіцяв передати його Паризькій мирній конференції. У зв’язку з цим виникає питання: «Чому б українським науковцям не ознайомитися із цим рішенням Хустських зборів русинів Угорщині в архіві міністерства закордонних справ Франції і таким чином поставити крапку в подальшій міфотворчості на цю тему»? Ю.Бращайко далі у Спогадах написав, що Пряшівська, Ужгородська і Хустська русинські народні ради 8 травня 1919 р. прийняли рішення про об’єднання в єдину Центральну Русинську Народну Раду. Вона в цей же день, 8 травня, прийняла рішення про приєднання русинської національної території від Угорщини до новоутвореної Чехословаччини із збереженням за нею статусу автономної республіки Русинська Країна. Для здійснення цієї акції, було створено спеціальний орган під назвою Директорія, яку очолив адвокат Г.Жаткович, а до її складу увійшли А.Волошин, Ю.Бращайко та ін. Може дехто із читачів подумає: «А хто такий Ю.Бращайко, щоб його Спогадам повірити?». Скажу наступне, що адвокат Ю.Бращайко закінчив юридичний факультет Будапештського університету і працював адвокатом у Хусті та Ужгороді, був членом згаданої Директорії. Після приєднання автономної республіки Русинська Країна до Чехословаччини, де її було перейменовано в автономну Підкарпатську Русь, Ю.Бращайко у 1920 р. заснував та очолив культурно-освітню громадську організацію «Просвіта» та Русинську Хліборобську партію. Його заступником у «Просвіті» та названій партії був А.Волошин, який став депутатом чехословацького парламенту, а в 1938 р. – прем’єр-міністром автономної республіки Підкарпатська Русь. Ю.Бращайко був постійним радником А.Волошина, 1938 р. та став депутатом парламенту автономної Підкарпатської русі і міністром фінансів її уряду. Після того як 15 березня 1939 р. автономна Підкарпатська Русь проголосила себе суверенною республікою, але під назвою Карпатська Україна, А.Волошин став її президентом і назначив Ю.Бращайка міністром фінансів Карпатської України. Тобто, Ю.Бращайко був провідним політичним і державним діячем суверенної республіки Карпатська Україна, яку особисто творив і добре знав її історію. Тому у написаних ним спогадах не помилково називає русинів у якості автохтонної саме русинської, а не української нації. Оскільки Ю.Бращайко писав Спогади у місцях позбавлення волі під пильним оком спецслужб НКВС, то не міг написати всю правду у вище згаданому Маніфесті про Хустський з’їзд русинів Угорщини від 21 січня 1919 р. Але, при цьому, не виконав і вимогу спецслужб НКВС, що на цьому з’їзді нібито зібралося 420 делегатів від усіх русинських міст і сіл Угорщини, та що саме на цьому з’їзді нібито було прийнято рішення про приєднання до України. Але Ю.Бращайко мабуть зумів своїми Спогадами переконати замовників, що прийняття такого рішення є абсурдним по наступним мотивам: воно суперечило міжнародним Сен-Жерменському і Тріанонському мирним договорам; Україну ніхто в 1918-1920 рр. не визнавав у якості суверенної держави, до того ж в ній ще не закінчилася громадянська війна; між Україною і автономною Русинською Країною пролягала суверенна Польща, що взагалі унеможливлювало об’єднання русинської автономної республіки Русинська Країна з петлюрівською Україною. По цій причині Спогади Ю.Бращайко не були використані офіційною Москвою та офіційним Києвом і опинилися в архіві Управління КДБ в Закарпатській області. Хоча в кінці Спогадів Ю.Бращайко про «славну побідоносну Червону Армію» написав: «Вона переможно йшла вперед до тої цілі, які визначив для неї великий полководець Сталін, котрий видав приказ: встромити прапор побіди над Берліном». А радянську владу він вихваляв таким чином, що навіть у воєнні роки вона зуміла «пустити опять в рух шахти, заводи, фабрики, колгоспи і т.д.». Однак, Ю.Бращайко при цьому не забував і про свою суверенну республіку, про яку написав: «І на Закарпатській Україні не спали. В Ужгороді основано університет. По краю постали нові школи, нижчі, середні і фахові, поставлено нові лічниці, до порядку приведено залізні дороги і взагалі комунікації і т.д. Все це доказує, що нарід буде мати роботу, буде мати з чого жити… наш нарід спритний, працьовитий, найде собі каждий відповідне місце для праці і для добробуту та щастя… Закарпатська Україна як частина української держави та СССР, буде цвітучим, веселим і щасливим краєм». Та не так сталося, як Ю.Бращайко і його однодумцям мріялося про майбутнє русинської суверенної республіки Карпатська Україна у складі Радянської України. У зв’язку із Спогадами Ю.Бращайко виникає питання: Скільки та чому спогади інших політичних і державних діячів суверенної республіки Карпатська Україна по сьогодні зберігається як в архівах Росії, так в архівах Служби Безпеки України? Мабуть тому, що їх оприлюднення не дасть можливості так званим науковцям писати міфи, якими нахабно обманювати свій же народ, зокрема, стосовно Закарпаття, яке є українською землею нібито з часів Київської Русі, а самоназва її автохтонного населення «русини» нібито є давньою назвою українців суверенної України?! Ще за часів горбачовської перебудови та гласності, русини Закарпаття почали не тільки згадувати здобуте ними у складі Австро-Угорщини та суверенної Угорщини, яка почала розбудовуватися як демократична держава. Як сказав перший президент СРСР М.Горбачов, цей процес пішов так успішно, що навіть налякав керівництво демократичної і правової України. Щоб процес відновлення русинської нації і її державності зупинити, Кабінет Міністрів України у жовтні 1996 р. прийняв секретний план заходів по ліквідації русинської національної меншини в України шляхом етноциду та під назвою «План заходів щодо розв’язання проблем українців-русинів». Однак цей етноцид офіційного Києва русини Закарпаття спочатку витримали, а потім активізували процес відновлення русинської національної меншини та її державності, на велике здивування офіційного Києва, у складі України. Тому українські націоналісти домоглися від Президента України В.Ющенка, щоб Управління СБУ в Закарпатській області (далі – СБУ) 24 червня 2008 р. порушило проти активістів русинської нації кримінальну справу № 449 нібито за намагання відокремити Закарпаття від України. Щоб довести русинам цей антидержавний та політичний злочин, СБУ задіяло всі свої найкращі сили. Зокрема, 02 липня 2008 р. створило спеціальну оперативно-слідчу групу, яку 17 липня 2008 р. очолив майор СБУ Дурневич А.А., начальник слідчого відділу СБУ. До її складу додатково увійшли, зокрема: підполковник СБУ Кожокарь Е.І., заступник начальника слідчого відділу СБУ, бо саме він 24 червня 2008 р. порушив кримінальну справу № 449; капітан СБУ Семенов О.О., слідчий СБУ; капітан СБУ Фанта В.В.; капітан СБУ Румянцев В.Є.; лейтенант СБУ Пшеничиний; капітан СБУ Бартованець; оперуповноважений Мукачівського районного СБУ Сорока Є.І. та ін. Але і вона не змогла виконати завдання В.Ющенка, що русини Закарпаття нібито являються сепаратистами, а тому навіть уві сні вони бачать Закарпаття відірваним від України та у складі Євросоюзу. В результаті в СБУ вирішили замінити звинувачення русинської нації у сепаратизмі та навісити його одному Димитрію Сидору, який є керівником об’єднання русинських національних організацій під назвою «Сойм Підкарпатських Русинів». Тим більше, що Д.Сидор є священиком ненависного для В.Ющенка Московського патріархату. Але це також черговий антирусинський міф, який у 1946 р. аргументовано спростував Ю.Бращайко у вище згаданих Спогадах. З моєї оціночної точки зору, порушена СБУ кримінальна справа № 449 не досягне відведеної для неї цілі і мети, а тільки мобілізує русинів Закарпаття до боротьби за свої законні права і інтереси. Одним із видів цієї боротьби є масове прийняття русинами Закарпаття, а по суті законослухняними громадянами України, закордонного громадянства Угорщини та отримання ними відповідних паспортів Угорщини. Тому офіційному Києву потрібно знати, що саме із-за його провокації законослухняні русини Закарпаття взяли на «озброєння» і цей новий спосіб боротьби за свої законні права і інтереси: масово приймати закордонне громадянство Угорщини. Цей вибір продиктовано історією: Угорщина, яка звільнилася від диктату Австрії і стала на демократичний шлях своєї розбудови, уже через два місяці, тобто 21 грудня 1918 р., визнала русинів політичною нацією, яка має право на самовизначення, та утворила автономну Русинську Країну республіканського типу. В той же час демократична і правова Україна на протязі 20 років лише обіцяла русинам Закарпаття зробити те, що суверенна Угорщина зробила за два місяці ще в 1918 році. Прикриваючись обіцянками, офіційний Київ тим часом втілював у життя вище згаданий план етноциду стосовно русинів, а СБУ за вказівкою Президента України В.Ющенко у 2008 р. порушило проти русинів кримінальну справу № 449. Правда, керівництво СБУ у грудні 2008 р. схаменулося і перевело стрілки цієї справи із всієї русинської нації на одного Димитрія Сидора, як православного священика Московського патріархату. Мабуть в СБУ подумали, що досить буде одного Д.Сидора, щоб всі інші русини перестали боротися за свої законні права і інтереси. Але не взято ними до уваги те, що процес відродження русинської нації і її державності, уже пішов. Цей історичний процес відроження підтримують не тільки ОБСЄ, Європарламент і Євросоюз, але й ООН. А на ці міжнародні і впливові організації СБУ вплинути не зможе, щоб зупинити процес відновлення русинської національної меншини в Україні та відновлення її державності. Цей процес гарантовано міжнародним правом і законодавством України, а на їх підставі – Всезакарпатським плебісцитом (референдумом) від 1 грудня 1991 р. Але Ситар В.Д., сьогоднішній начальник Управління СБУ в Закарпатській області, вважає, що домагання реалізації Всезакарпатського референдуму нібито являється «посяганням на конституційний устрій і територіальну цілісність держави Україна». Тому для працівників СБУ роботи ще буде доста, бо русинських активістів чимало. Це підштовхує і лідерів русинського руху вдосконалювати необхідні для них знання в галузі юриспруденції. Адвокат Петро Годьмаш, член Національної спілки журналістів України. Ужгород, 11 березня 2012 р.
Ответов - 0
полная версия страницы