Форум » МАТЕРИАЛЫ АДВОКАТА П.В. ГОДЬМАША » УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗПОЧАВ ЕКСКАЛАЦІЮ ЕТНОЦИДУ ПРОТИ РУСИНСЬКОЇ НАЦІЇ » Ответить
УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗПОЧАВ ЕКСКАЛАЦІЮ ЕТНОЦИДУ ПРОТИ РУСИНСЬКОЇ НАЦІЇ
Годьмаш: УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗПОЧАВ ЕКСКАЛАЦІЮ ЕТНОЦИДУ ПРОТИ РУСИНСЬКОЇ НАЦІЇ За підтримки Президента України В.Ющенка, Вчена рада Ужгородського національного університету (далі - УжНУ) своїм рішенням від 28 травня 2009 року утворила науково-дослідний інститут політичної регіоналістики?! Основним напрямком наукової та практичної діяльності цього Інституту є «комплексне дослідження проблем української історії» на території Закарпатської області і Пряшівського краю суверенної Словаччини. А основною його метою є «підготовка навчально-методичних матеріалів для молоді» про українську приналежність цих територій до України, а русинів – до української нації, а та їх публікація цих матеріалів в спеціальному журналі «Регіоналістика» та інших виданнях на цю тематику. Так, вище згаданий Інститут політичної регіоналістики (далі – Інститут) в 2010 року видав книжку «Закарпаття 1919 – 2009 років: історія, політика, культура» ( далі – Книжка), редакційну колегію якої очолив Микола Вегеш, ректор УжНУ. Він і його однодумці в цій Книжці русинську націю вкотре називають невідомим у світовій науці гібридом «русин-українець». Цей абсурд уже давно світовою наукою засуджено, а тому зупинюсь на інших «наукових винаходах» у вище згаданій Книжці. Кандидат географічних наук Й.Молнар згадує про національності населення Закарпатської області, але тільки на підставі одного Всеукраїнського перепису населення 2001 р., яке до того ж сфальсифікував. Так, на сторінці 492 він написав, що в Закарпатській області у 2001 р. проживало: українців – 1010127, угорців – 151516, румун –32152, росіян – 30993, циган – 14004, словаків – 5695, німців – 3582, білорусів – 1540. Однак про автохтонних русинів, яких за цим переписом Держкомстат все ж ризикнув нарахувати 10 тис. 196 чол. русинської нації, тобто більше ніж переселенців німецької чи білоруської національностей, Й.Молнар про русинів навіть не згадав. Оскільки Книга охоплює період 1919-2009 рр., то на моє переконання, Й.Молнар мав би згадати і про перепис населення Закарпаття в 1921 та 1930 роках. Тому читачам нагадаю, що під час перепису населення Чехословаччини в 1921 р. на території Підкарпатської Русі, або сучасної Закарпатської області, проживало 604.525 русинів. А за переписом 1930 р., наприклад, в Рахові проживало 6875 мешканців таких національностей: русини – 4844, угорці – 542, німці – 498, чехи і словаки – 19, та інші, в тому числі українці, євреї, румуни, росіяни, цигани і ін. – 900 чоловік. А в с. Білки Іршавського району із 5614 мешканців: русини – 4422, євреї – 1068, угорці – 56, чехи і словаки – 41, та інші, в тому числі цигани, українці, росіяни і ін. – 25 чоловік. Однак за «науковими» дослідженнями угорця Й.Молнара, доцента Берегівського Угорського національного інституту виходить, що за якихось 80 років в Закарпатській області всі автохтонні русини стали українцями!? Бо саме так передбачено й горезвісним планом заходів по ліквідації русинської нації, в Україні, який в 1996 р. затвердив Кабінет Міністрів України. Тобто, Інститут УжНУ своєю Книжкою офіційно доводить, що політика етноциду стосовно русинської нації на паперових звітах перед офіційним Києвом успішно діє, а насправді автохтонні русини, як при мадярах, австріяках и чехах, серцем і душею були та й сьогодні залишаються русинами. Співробітник вище згаданого Інституту М.Зан, кандидат історичних наук, на сторінці 507 вище згаданої Книжки написав, що в Закарпатській області діють, зокрема, 9 русинських і по 2 – російські, німецькі і єврейські національні організації. Про діяльність російських організацій ним написано 16 рядків, німецьких – 11, єврейських – 6, а циганських – 18 рядків. Але про діяльність 9 русинських організацій жодного рядка не написав, хоча є що писати. Однак згадкою про наявність 6 русинських організацій, М.Зан також спростовує «науковість досліджень» Й.Молнара, що в Закарпатті русинської національності немає, а русинські організації існують!? Повний абсурд. В той же час М.Зан не захотів писати про діяльність русинських організацій мабуть по такій причині. Одна із 6 русинських організацій під назвою «Товариство Карпатських Русинів» (далі ТКР) була заснована раніше всіх, та ще в часи СРСР – у 1990 р. Саме правління ТКР 29 вересня 1990 р. затвердило написаний мною проект Декларації, в якій від Президента СРСР М.Горбачова, а також від Президії Верховної Ради СРСР та Президії Верховної Ради Української РСР вимагалось повернути Закарпатській області статус автономної республіки! Ця Декларація була опублікована в газетах «Панорама» (9.01.1991), «Карпатський край» (17.06.1991) та ін. Вона «розбудила» не тільки русинів Закарпаття, але й компактно проживаючих в Чехословаччині, Польщі, Югославії, Угорщині і тамошніх етнічних русинів. Уже 22 березня 1991 р. вони провели в Межилаборцях (Словаччина) 1-й Міжнародний конгрес русинів! ОБСЄ 10 вересня 1991 р. проводила в Москві з’їзд національних меншин країн Європи, в якому взяла участь русинська делегація ТКР. Про це згадувалось газетою «Новини Закарпаття», що також сприяло «пробудженню» русинів, яких підтримали всі, окрім українських, громадські національні організації Закарпаття. Вони, разом з 45-ма депутатами-русинами обласної ради, домоглися включення в порядок денний сесії обласної ради питання про проведення 1 грудня 1991 р. обласного референдуму (плебісциту), на якому корінні закарпатці (78% від числа голосуючих) прийняли рішення про відновлення в Закарпатській області статусу автономної республіки у складі майбутньої суверенної України. На підставі цього народного волевиявлення, депутати обласної ради 24 січня 1992 р. прийняли рішення під назвою «Про внесення змін і доповнень до Конституції України», яке 30 січня 1992 р. опублікувала газета «Новини Закарпаття». У цьому рішенні Верховній Раді України пропонувалось внести відповідні зміни і доповнення до Конституції України. Ось чому М.Зан не згадує про діяльність русинського товариства ТКР навіть у написаному ним окремому параграф під назвою «Русинський сепаратизм». В той же час написав: «Один із лідерів сучасного русинства на Закарпатті М.Староста відмежовується від сепаратистських лозунгів Д.Сидора та П.Гецка і констатує нагальність створення Ліги націй Закарпаття, де русини будуть представлені поряд з представниками інших етнічних спільнот краю та виробляти єдину суспільно-політичну стратегію розвитку Закарпаття». Бо без цього, на думку М.Старости, «русинський рух в краї продовжує залишатись латентним (невидимим) дестабілізаційним фактором української етнополітики»?! Тобто, М.Зан своїми «дослідженнями» не побачив вище згадану діяльність ТКР і назвав її «латентною», тобто невидимою. Але як в такому разі, невидимий своєю діяльністю русинських рух може бути, як стверджує М.Зан, «дестабілізаційним фактором української етнополітики»?! В той же час М.Зан в порядку підхалімажу вип’ячує практично невідомого в русинському русі якогось М.Старосту, лише тому, що нібито його брат є заступником губернатора області. Мені достеменно відомо, що лозунгом лідерів русинського руху Д.Сидора, Є.Жупана та ін., в тому числі П.Гецка, є лозунги, щоб Україна офіційного визнала як русинську націю, так відновлення в Закарпатті статусу автономної республіки в складі України. Якщо М.Староста відмежовується від цих лозунгів, то він відмежовується і від автохтонних закарпатців і вище згаданих законних рішень обласної ради та рішення про визнання русинської національності. Кандидат історичних наук М. Зан мав би знати, що у відповідності до законодавства України, виробляти єдину суспільно-політичну стратегію розвитку області покладено на обласну раду і обласну державну адміністрацію, а не на русинські та інші громадські організації, діяльність яких у цій сфері обмежена законом. Злі язики пліткують, що нібито із-за антирусинської позиції М.Вегеша, між науковцями окремих гуманітарних факультетів УжНУ посилюється розкол. Нібито лише мізерна їх частина історичного (Р.Офіцинський та ін..), політологічного (М.Токар та ін..), філологічного (П.Чучка та ін..) факультетів підтримує М.Вегеша, а інші, в тому числі науковці юридичного факультету, відмежовуються від них із-за антирусинської орієнтації. Тому вони не хочуть брати участь в наукових дослідженнях політичної регіоналістики, про які йдеться у вище згаданій Книжці. Наведу одну із чисельних причин цього розколу. Доктор історичних наук, професор Р.Офіцинський на сторінці 281 вище згаданої Книжки написав, що підписання договору між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р. «відбулося без будь-якої прямої участі українських дипломатів». Це неправда! Бо його підписання відбулося за участі В.Рудницького, посла уряду Української РСР при уряді СРСР. А Конституція СРСР і Конституція Української РСР передбачали, що укладати міжнародні договори в інтересах Української РСР доручається дипломатам СРСР. Тобто, як на переговорах про укладення міжнародних договір в інтересах Української РСР, так при їх підписанні, участь послів Української РСР не була обов’язковою. Далі Р.Офіцинський (с. 282) пише: «Наступного дня, 30 червня 1946 року, сьома сесія Верховної Ради Української РСР прийняла закон про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною». Це знову неправда! Бо такого закону немає! Його придумав сам Р.Офіцинський, який тут же і спростовує існування цього закону. Він пише, що договір про приєднання Закарпатської України написано, щоб його спочатку ратифікувати парламент Чехословаччини і Президія Верховної Ради СРСР, а юридичної сили він набирає тільки після обміну ратифікаційними грамотами в Празі, що і відбулося 30 січня 1946 р.! Цей факт підтверджено відповідною статею в «Дипломатическом словаре», виданому МЗС СРСР. В договорі про Закарпатську Україну написано: «Кордони між Словаччиною і Закарпатською Україною, існуючі на день 29-го вересня 1938 року, становляться … кордонами між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою». Бо між суверенними країнами, якими на день підписання (29.06.1945 р.) договору були Словаччина і Закарпатська Україна, були державні кордони. Однак професор Р.Офіцинський вирішив внести у текст міжнародного договору про Закарпатську Україну, що вступив в силу, власноручні зміни, що являється міжнародним авантюризмом. Оскільки слова «Кордони між Словаччиною і Закарпатською Україною» в тексті договору про Закарпатську Україну професор Р.Офіцинський власноручно і протиправно замінив словами «Адміністративні межі між Словаччиною і Закарпатською Україною» (с. 720). Виходить, що Р. Офіцинський має на меті нівелювати статус русинської суверенної республіки Закарпатська Україна до адміністративної одиниці. Оскільки тільки між адміністративними одиницями існують адміністративні межі, а не кордони. Зрозуміло, що можливості газети обмежені, щоб бодай зробити перелік фальшувань Книжки об’ємом у 720 сторінок. Але Р.Офіцинський пише, що навіть невеличкі статті в газетах уже так затягнули українську історіографію у велику русинську проблему, що вона й «досі не може виплутатися з нерідко примітивних популяризаторських сітей» якими для нього є правдиві публікації про історію Закарпаття. Тож, якою б «сіткою» не називали Р. Офіцинський і його однодумці і цю статтю, вона правдива, бо написана на достовірних фактах і документах. А наведених в їх Книжці достатньо перекручень, щоб, з моєї точки зору, читач переконався: вище згаданий Інститут створено, як центр боротьби з русинською нацією безпосередньо в її столиці, яким був і залишається Ужгород. Таким чином виходить, що книжка «Закарпаття 1919 – 2009 років: історія, політика, культура», немов відома у приказці бочка меду, який із-за чисельних ложок дьогтю в ньому, став непридатним для вживання. Петро Годьмаш, член Національної спілки журналістів України, м. Ужгород
Ответов - 0
полная версия страницы