Форум » ОФИЦИАЛЬНЫЕ ДОКУМЕНТЫ Республики Подкарпатская Русь до 1945 года » День Республики ПР » Ответить

День Республики ПР

Циль: Скажите пожалуйста когда Будет ДЕНЬ Республики- День Подкарпатской Руси [img][/img]

Ответов - 3

Codmach: Русинська суверенна республіка Закарпатська Україна, її творці і опоненти Під час Першої світової війни всі країни світу прийшли до висновку, що національні меншини теж мають право на самовизначення у якості автономної країни в державі свого перебування, або у якості самостійної держави. Радянська Росія це право націй на самовизначення закріпила у своєму 1-му законі (ленінському декреті) під назвою «Про мир». На підставі цієї нормі міжнародного права всіх націй на самовизначення, чехи і словаки Австро-Угорщини у 1918 р. проголосили у суверенну Чехо-Словаччину, а серби, словенці і хорвати об’єдналися у королівство Югославія. Скористалися цим правом на самовизначення і мадяре (угорці), які у жовтні 1918 р. теж вийшла із складу двоєдиної Австро-Угорщини і проголосили незалежну Угорщину. ПЕРШЕ: На підставі права націй на самовизначення, незалежна Угорщина запропонувала своїм національним меншинам статус автономної країни у своєму складі. В результаті та частина русинської нації, яка у 1946 р. опинилася у складі України у якості Закарпатської області, вирішила залишитися у складі Угорщини у якості Русинської автономної країни. Тому Угорщина 21 листопада 1918 р. прийняла розроблений русинами конституційний закон під назвою (цитую) “Про автономію русинської (рутенської) нації, що проживає на території Угорщини». В назві цього закону слово «рутенської» нації застосовано тому, що слов’янського походження слово «русини» в країнах Європи вживалося у латинському варіанті «рутени». Щоб всі знали звідки в Угорщині взялася національність «русини», Угорщина у вище названому законі назвала русинську національність у її слов’янському варіанті – «русини». У цьому законі 1-й і 2-й його параграфи дослівно написано так: «$1. Русинська нація, що проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення в області управління своїх внутрішніх справ, юстиції, шкільних та освітніх справ, віросповідання, як з точки зору законодавства, так і правління, і з огляду на це положення цього закону є керуючим. $2. З частин Мараморошського, Угочанського, Березьского та Унгського комітатів, заселених русинами, створюється автономна правова територія під назвою Руська Країна». Тобто, та частина русинської нації, яка проживала на території нині Закарпатської області, отримала в Угорщині статус автономної республіки під назвою Руська Країна, яку нині в українському варіанті називають Русинська Країна. Але більшовицький уряд Росії організував і профінансував захоплення в березні 1919 р. влади в Угорщині комуністами, які почали вводити в ній радянську диктатуру. Тому русинські національні організації об’єдналися в Центральну Русинську Народну Раду (далі – ЦРНР), яка 8 травня 1919 р. в Ужгороді прийняла рішення про вихід русинської національної території із складу Угорщини та приєднання її до новоутвореної демократичної Чехо-Словаччини. Це рішення ЦРНР в 1919 р. розглядалося на Паризькій мирній конференції по підсумкам війни і вона його санкціонувала Ось чому в міжнародному Сен-Жерменському мирному догові країн Антанти із Австрією від 10 вересня 1919 р. було записано не тільки визнання незалежності країни Чехо-Словаччина, але й про те, що вона (цитую) «включить до себе автономну територію Русинів на півдні Карпат». Тобто, Чехо-Словаччина включить до себе ту частину русинської національної території, яка уже мала статус автономної республіки у складі Угорщини. Однак умови цього приєднання русинської автономної були написані в іншому, так званому «малому» Сен-Жерменському договорі країн Антанти із Чехо-Словаччиною. Оскільки його було укладено в цей же день, 10 вересня 1919 р., і в тому ж палаці Сен-Жермен-ан-Ле, то навіть історики-науковці Ужгородського університету та Національної академії наук України «малий» Сен-Жерменський договір країн Антанти із Чехо-Словаччиною по нині ототожнюють із Сен-Жерменським мирним договором країн Антанти із Австрією. Це велика помилка, бо статті 10 – 13 Сен-Жерменського мирного договору із Австрією являються статтями Статуту Ліги Націй! І саме статті 10-13 «малого Сен-Жерменського договору» із Чехо-Словаччиною передбачають умови приєднання русинської національної території, які входили до складу автономної республіки Русинська Країна до складу Чехо-Словаччини. Так, саме у ст. 10 «малого» Сен-Жерменського договору із Чехо-Словаччиною сказано (цитую із договору-оригуіналу): «Чехо-Словаччина зобов’язується організувати Русинську Територію на півдні Карпат в кордонах, визначених головними Союзними і Дружніми державами, як автономну одиницю в Чехо-Словацькій державі і надати їй найширше самоврядування, сумісне с цілісністю держави». А в ст. 11 сказано: «Країна Русинів на півдні від Карпат буде мати окремий Парламент. Цей Парламент буде мати законодавчі повноваження по всім мовним, шкільним, і релігійним питанням, в справах місцевої адміністрації і других справах, яку законами Чехо-Словацької Республіки йому визначать». Тобто, «малий» Сен-Жерменський договір країн Антанти із Чехо-Словаччиною однозначно стверджує, що від Угорщини до Чехо-Словаччини приєднається автономна країна під назвою «Країна Русинів» парламентського типу. Тому за нею в Чехо-Словаччині зберігається право мати свій законодавчий Парламент по своїм внутрішнім справам. Однак, на пропозицію ЦРНР, автономна Країна Русинів увійшла до Чехо-Словаччини під іншою назвою «Підкарпатська Русь» ДРУГЕ: Лідери чехів і словаків в 1918 р. уклали між собою договір про утворення двоєдиної суверенної Чехо-Словаччини республіканського типу на правах рівноправності. Тільки під тиском Ліги Націй, парламент Чехословаччини 21 листопада 1938 р. прийняв два закони-близнеці «Про автономію Словаччини» і «Про автономію Підкарпатської Русі», якими зрівняв їх державний статус. Це вкрай роздратувало словаків і парламент автономної Словацької, керуючись правом націй на самовизначення, 13 березня 1939 р. проголосив незалежність Словаччини і її вихід із федеративної Чехо-Словаччини. Це відрізало автономну республіку Підкарпатська Русь від Чехії. Тому парламент автономної Підкарпатської Русі, теж рішив скористатися правом націй на самовизначення. Через два дні після Словаччини, тобто 15 березня 1939 р., законно обраний парламент Підкарпатської русі, як представницький орган русинської нації, на підставі права націй на самовизначення, теж проголосив автономну Підкарпатську Русь суверенною республікою. Але без її виходу із складу федеративної Чехо-Словаччини і під назвою Карпатська Україна. Саме в цей день, 15 березня 1939 р., фашистська Німеччина до кінця дня окупувала Чехію, а Угорщина 14 березня 1939 р. розпочала окупацію русинської суверенної республіки Карпатська Україна. В таких умовах провести референдум по питанню проголошення суверенної Карпатської України та вносити ці зміни до конституції Чехо-Словаччини може пропонувати лише невіглас. Але дехто із сучасних і юридично неграмотних активістів русинських організацій стверджує, що нібито парламент автономної Підкарпатської Русі не мав права скористатись правом націй на самовизначення, а тому нібито не мав права проголошувати автономну Підкарпатську Русь суверенною державою. За їх невіглаством виходить, що парламент автономної Словаччини мав право скористатись правом словацької нації на самовизначення, а парламент автономної республіки Підкарпатська Русь не мав право скористатись цим же правом на самовизначення русинської нації. Тобто, на думку деяких антирусинських невігласів, парламент автономної Підкарпатської Русі, як законний представницький орган русинської нації, нібито не мав права у ситуації розвалу Чехо-Словаччини та нападу Угорщини на Підкарпатську Русь, скористатися правом русинської нації на самовизначення, як це ж саме зробив парламент автономної Словаччини. А значить, парламент Підкарпатської Русі нібито не мав такого права, як його мав парламент автономної Словаччини, проголосити свою автономну Підкарпатську Русь суверенною державою. Хоча за міжнародним правом, статус держави та національність її населення не залежить від зміни назви держави. А тому русини і далі залишилися русинами по національності та титульною нацією у своїй суверенній Карпатській Україні. Вони залишилися русинами по національності навіть після того, як Карпатська Україна була тимчасово окупована Угорщиною. ТРЕТЄ: Червона армія 27 жовтня 1944 р. визволила від угорської окупації русинську суверенну республіку Карпатська Україна. Керівництво СРСР знало, що фашистська Німеччина обіцяла січовикам допомогти їм у захопленні польської Галичини та приєднання до її складу Підкарпатської Русі, але під назвою Карпатська Україна. Щоб таким чином започаткувати створення Соборної України, до складу якої згодом має увійти і Радянська Україна. А щоб січовики повірили цим обіцянкам Гітлера, прем’єр-міністр Підкарпатської Русі А. Волошин видав незаконну постанову, що замість конституційної назви Підкарпатська Русь можна вживати назву «Карпатська Україна». Рішив приєднати суверенну Карпатську Україну до СРСР у складі Української РСР, керівництво СРСР рішило відмовитися від скомпрометованої назви Карпатська Україна, яка обрала фашистську орієнтацію, а тому приєднати її під назвою Закарпатська Україна. У день звільнення міста Мукачево, 26 жовтня 1944 р., диктор радіостанції Радянського Союзу Левітан на весь світ зачитав наказ Верховного головнокомандувача радянськими військами Й. Сталіна про те, що «за оволодіння на території Чехословацької республіки містом Закарпатської України Мукачево» командуючому 4-м Українським фронтом генерал-полковнику Петрову присвоєно звання генерал армії. Оскільки в Чехословаччині ніколи не було держави під назвою Закарпатська Україна, а місто Мукачево було у складі суверенної Карпатської України як складової Чехословаччини, то всі подумали: Левітан оговорився і замість «Карпатська Україна» сказав «Закарпатська Україна». Але наступного дня було звільнено місто Ужгород, бувшу столицю автономної Підкарпатської Русі, яка автоматично стала столицею суверенної Карпатської України. У зв’язку з цим Й. Сталін видав наказ, який починався словами: «Війська 4-го Українського фронту, в результаті навального наступу, сьогодні, 27 жовтня, оволоділи на території Чехословацької республіки головним містом Закарпатської України – Ужгородом». Цими наказами Й. Сталін дав командуванню 4-го Українського фронту сигнал для перетворення на території Чехословаччини профашистської держави Карпатська Україна радянського типу державу під назвою Закарпатська Україна. Уже через місяць, 26 листопада 1944 р., в місті Мукачево було проведено Перший з’їзд делегатів новостворених в округах Карпатської України (бо іншої ще не було) радянського типу органів місцевої влади під назвою «Народні комітети». Вони проголосували за написаний у Москві Маніфест, яким передбачалося перейменування Карпатської України в Закарпатську України та її вихід із Чехословаччини з метою приєднання до Радянської Україні у складі СРСР. Так канула в лету назва суверенної республіки Карпатська Україна, а замість неї виникла її нова назва Закарпатська Україна. Для закріплення цього рішення Першого з’їзду Народних комітетів уже Закарпатської України, було проведено республіканський референдум. Але провідні країни антигітлерівської коаліції (США, Англія, СРСР, Франція) украли міжнародну угоду, що вони не будуть нарощувати територію своїх країн за рахунок країн гітлерівської коаліції. Тому були шоковані, що СРСР нарощує свою територію за рахунок дружньої Чехословаччини, яка входить до антигітлерівської коаліції. Крім того, міжнародним правом не визнавалися результати референдум, проведеного в присутності армії держави, на користь якої цей референдум проведено. Тому питання приєднання русинської суверенної республіки Закарпатська Україна до Радянської України було відкладено до кінця війни. Ось чому тільки 29 червня 1945 р. СРСР примусив Чехословаччину підписати незаконний міжнародний договір «Про Закарпатську Україну». Незаконним тому, що за цим договором русинська суверенна Закарпатська Україна приєднувалася до Радянської України незважаючи на те, що Закарпатська Україна ще 26 листопада 1944 р. вийшла із складу федеративної Чехословаччини і не надавала їй повноважень на укладення цього договору «Про Закарпатську Україну». Тільки після ратифікації цього договору «Про Закарпатську Україну» і обміну ратифікаційними грамотами він 01 лютого 1946 р. набрав юридичної сили, але 24 січня 1946 р. на її території було введено законодавство Української РСР. Тому, вийшовши 26 листопада 1944 р. із складу федеративної Чехословаччини, русинська суверенна республіка Закарпатська Україна була змушена створювати власні органи влади та приймати закони під назвою «декрети». Ще на Першому з’їзд Народних комітетів, 26.11.1944 р., було обрано парламент Закарпатської України під назвою Народна Рада. Наступного дня цей парламент обрав уряд Закарпатської України, а 18 грудня 1944 р. прийняв декрет «Про Спеціальний Суд». В цьому декреті, зокрема, написано: «1. Установити при Народній Раді Спеціальний Суд (…) 4. Позбавити сили всі закони і розпорядження мадярського і чехословацького урядів. До видання карних, карно-процесуальних та інших законів Суд керується своєю правосвідомістю та внутрішнім переконанням. (…) 6. Спеціальному Судові підлягають справи: (…) е) про осіб, що саботують діяння Народної Ради (…) 7. Як міру кримінального покарання Спеціальний Суд має право застосовувати тюремне ув’язнення терміном до 25 років та розстріл з конфіскацією майна. 8. Вироки Спеціального Суду виносяться іменем Народної Ради Закарпатської України і не підлягають оскарженню». У декреті Закарпатської України № 305/1945 від 17 січня 1945 р. про призначення членами Спеціального Суду написано: «назначити Василя Русина головою, Михайла Калинова заступником голови, Михайла Кампова секретарем, Олексу Логойду і Івана Леднея членами Спеціального Суду Закарпатської України». А декретом № 524/1945 р. від 07 лютого 1945 р. назначено (цитую) «членом Спеціального Суду Закарпатської України Евгена Жупана». У вище згаданому декреті про Спеціальний Суд суверенної Закарпатської Україна сказано, що вона не мала власного кримінального законодавства. Тому члени Спеціального Суду керувалися (цитую) «своєю правосвідомістю та внутрішнім переконанням». Тобто, члени Спеціального Суду, назначені із числа місцевих русинів, під час судочинства фактично творили беззаконня і виносили вироки людям за дії, які навіть не були передбачені яким-небудь законом. Нині знаємо, що тільки окремі комуністи Закарпаття, які вийшли із компартії Чехословаччини до СРСР. Тому всі інші закарпатці не поспішали сприяти діянням Народної Ради по приєднанню до СРСР. А це, як сказано в пункті «е» декрету про Спеціальний Суд, вважалося «саботажем діяння Народної Ради» і підлягало покаранню розстрілом, або відправленням на перевиховання в концтабори Крайньої Півночі чужої для них Радянської Росії. Під час горбачовської перебудови СРСР у країну з людським обличчям, Верховний Суд Української РСР започаткував, а потім Верховний Суд незалежної України завершив процес амністії безпідставно осуджених Спеціальним Судом суверенної Закарпатської України закарпатців як таких, що взагалі не вчиняли яких-небудь злочинів. Але це було нонсенсом, оскільки розгляд судами України підлягають злочини, вчинені на території України. А територія суверенної Закарпатської України до 22 лютого 1946 р. не входила до складу Української РСР і тільки 24 січня 1946 р. на її території було введено законодавство Української РСР. У зв’язку з цим мною було написано, а професором Іваном Туряницею, як головою тіньового уряду (референдумом 1991 р. відновленої) автономної Підкарпатської Русі, підписано протест Верховному Суду незалежної України стосовно перевищення своїх повноважень за межами Української РСР. В цьому протесті наголошувалося, що оскільки Верховний Суд України визнає судочинство суверенної Закарпатської України і навіть приймали ухвали по відміні їх вироків, то цим самим він визнає і суверенну Закарпатську Україну, яка незаконно Українською РСР 22 січня 1946 р. була знищена. Тому Верховному Суду України пропонувалося визнати незаконний Указ Президії Верховної Ради УРСР від 22 січня 1946 р. про утворення на території суверенної Закарпатської України сучасної Закарпатської області, оскільки вище згаданий договір «Про Закарпатську Україну» набрав сили тільки 01 лютого 1946 р. Знаємо, що з плином часу беззаконіє не становиться законом. Як і те, що без проголошення автономної Підкарпатської Русі у якості суверенної держави, не можна було їй, автономній державі, вийти із складу федеративної Чехо-Словаччини. Це підтверджує автономна Словаччина, яка 13 березня 1939 р. оголосила суверенітет, а за цим проголосила і вихід із федеративної Чехо-Словаччини. Саме так поступила Підкарпатська Русь, але без виходу із Чехословаччини. Але Й. Сталіну не любилася назва «Карпатська Україна» як така, що була нав’язана парламенту Підкарпатської Русі не тільки Гітлером, але й українськими націоналістами Галичини як ворогами Української РСР. Ось чому в день визволення м. Мукачево Й. Сталін у своїх наказах почав Карпатську Україну називати Закарпатська Україна, але як складову Чехословаччини. Саме під назвою «Закарпатська Україна» парламенти Чехословаччини і СРСР в кінці 1945 р. ратифікували вище згаданий міжнародний договір «Про Закарпатську Україну», тобто про її вихід із Чехословаччини та приєднання до Радянської України. Таким чином не тільки автономна Підкарпатська Русь 15 березня 1939 р. законно канула в лету, але й назва її законної правонаступниці Карпатська Україна 26 листопада 1944 р. теж канула в лету. Але не канула в лету русинська національна держава, яка продовжила своє державотворення під назвою Закарпатська Україна, але як країна радянського типу. Чому не тільки професор Іван Туряниця, будучи прем’єр-міністр тіньового уряду, визнавав русинську суверенну Карпатську Україну та її перейменування у Закарпатську Україну? Бо зміна назви держави не веде до зміни національності її громадян, зокрема, русинів на українців. А якщо зміну назви Підкарпатська Русь на назву Карпатська Україна визнають парламенти і уряди Чехословаччини, Угорщини, Польщі та навіть СРСР разом із всіма його 16 республіками, включно із Українською РСР, то чому не визнати цей факт професору І. Туряниці? Тим більше, що його батьки голосували на вище згаданому Першому з’їзді про перейменування Карпатської України на Закарпатську Україну та про її вихід із Чехословаччини для приєднання до Української РСР! Тримаю в руках газету «Закарпатська правда» за 03 листопада 1944 р., яка була органом Мукачівського міського комітету Комуністичної партії ще не існуючої на цей день Закарпатської України. В її статті «Воля народу» йдеться про Перший з’їзд Народних комітетів, в якій сказано: «Лучшие сыны народа собрались в большом зале кинотеатр, чтобы впервые в истории Закарпатской Украины свободно выразить свою волю.(…) Один за другим выходят на трибуну ораторы: селянин Йосиф Бойчук из Великого Бочкова, крестьянин Олекса Тимко из Боронева, Василь Фущин – рабочий из Иршавы, Анна Туряниця – партизанка, Георгий Шелевер – священник из города Рахова. У всех одна думка и одно желание (за словами їх виступів – П. Г.) – навсегда воссоединиться с братским по крови и духу украинским народом». Тобто, всі країни Європи і Америки визнали як новоявлену 15.03.1939 р. русинську суверенну державу під назвою Карпатська Україна, так перейменування 26.11.1939 р. її назви на Закарпатська Україна. Однак серед русинських активістів і нині є декілька осіб, які чітко дотримуються сталінської заборони визнавати русинську державу як під назвою Карпатську Україна, так під назвою Закарпатська Україна, оскільки було заборонено навіть згадувати про русинську націю! Ось чому вони говорить: «Я не визнаю ні Карпатську Україну, ні Закарпатську Україну у якості держави»! Хоча добре знають, що суверенітет новоявленої держави чи зміну її назви визнають інші держави, а не їх громадяни. Тому їх невизнання новоявленої держави Карпатської України чи Республіки Косово до лампочки як цим країнам, так їх громадянам. Щоб показати абсурдність невизнання деякими русинськими активістами суверенної Карпатської України, перейменованої у Закарпатську Україну, наведу такий факт. За рішенням Закарпатської обласної ради народних депутатів, у 1991 р. було створено комісію істориків-науковців по ліквідації “білих плям” в історії Закарпаття. Її очолив корифей в цій галузі – доктор історичних наук професор І.Гранчак, заступник по науковій роботі ректора Ужгородського державного університету. Ця комісія, повіривши гаслам незалежної України про демократичний шлях свого розвитку, безкоштовно написала правдиву історію Закарпаття. Вона була видана у трьох томах під назвою “Нариси історії Закарпаття» (далі – Нариси). У 2-му томі Нарисів, який видано у 1995 р., йдеться як про державотворення русинської автономної республіки Русинська Країна у складі Угорщини, так про її розбудову уже під назвою Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини та суверенну Карпатську Україну 26.11.1944 р. було перейменовано у Закарпатська Україна. У зв’язку з цим у передмові 2-го тому Нарисів, зокрема, написано: “СРСР фактично анексував Закарпатську Україну і заднім числом оформив це державно-правовим актом, радянсько-чехословацькою угодою 19 червня 1945 року, що також не було належним чином ратифіковано. В січні 1946 року Закарпатська Україна без волі її народу була перетворена в Закарпатську область Української РСР”. Незважаючи на те, що професор І. Туряниця майже 10 років проживає у Словаччині і працює професором в університеті міста Нітра, він не відмовився від посади голови правління створеного в 1990 р. обласного «Товариства Карпатських Русинів» (далі – ТКР). Тому ТКР з особистої вини професора І. Туряниці розпалося на окремі міські і районні товариства і перестало існувати. В результаті деякі русинські організації створили об’єднання під назвою Народна Рада Русинів Закарпаття (далі – НРРЗ). Незмінним головою правління НРРЗ є Євген Жупан, син вище згаданого члена Спеціального Суду Закарпатської України. Мабуть із-за батька, члена Спеціального Суду Закарпатської України, саме голова правління НРРЗ Євген Русин вперто не хоче визнати русинську суверенну державу Карпатська Україна, а ще більше не хочуть визнавати Закарпатську Україну. Бо майже всі знають, що саме за незаконним вироком Спеціального Суду Закарпатської України було розстріляно чи померло на Крайній Півночі в таборах ГУЛАГу сотні громадян Закарпатської України! Хоча їх і було реабілітовано, але як їм, так їх сім’ям, від цієї реабілітації не стало краще. Мабуть по цій причині голова правління НРРЗ Євген Жупан (та дехто іже з ним) не хоче визнавати суверенну державу Закарпатська Україна. Бо без Закарпатської України не можуть бути її Спеціального Суду, і, зокрема, член цього суду по прізвищу Євген Жупан. Як бачимо, історія творення русинської суверенної держави ще більш трагічна ніж історія державотворення незалежної України. Але трагічною вона стала від того часу, як СРСР її фактично анексував, а Радянська Україна 22 січня 1946 р. утворила на її території свою Закарпатську область, а 24 січня 1946 р. ввела на території Закарпатської області своє законодавство. Ставши незалежною Україною, вона не відмовилася від сталінської заборони русинської національності і продовжила сталінську політику етноциду стосовно русинської нації. Тому не хоче визнавати результати законно проведеного у 1991 р. Всезакарпатського референдуму навіть в тій його частині, яке забороняє об’єднання Закарпаття і Галичини у спільний для них Карпатський край. Бо можновладці незалежної України просто не знають історії Галичини, тим більше не знають історії державотворчої русинської нації історичного Закарпаття. Тому нагадаю, що Галичина, як незалежна Західноукраїнська Народна Республіка (далі – ЗУНР), і Українська Народна Республіка (далі – УНР) 1.12.1918 р. уклали попередній договір про намір об’єднатися в одну Соборну Україну. Цим попереднім договором передбачалося збереження в Соборній Україні статус автономності Галичини, яка буде мати своє громадянство, законодавство та навіть військо. Від імені УНР цей попередній договір підписав, зокрема, Д. Вінніченко, майбутній прем’єр-міністр УНР. У 5-му пункт цього договору написано (цитую): «Западноукраинская Народная Республика, ввиду созданных историческими обстоятельствами, особыми правовыми институциями, а также культурными и социальными отличиями особенностей жизни на своей территории и ее населения, как будущей части Украинской Народной Республики получает территориальную автономию, границы которой в момент осуществления слияния обеих республик в единое государство определяет общая комиссия, полномочия которой подлежат ратификации со стороны полномочных законодательных и представительных государственных органов обеих республик. Тогда же будут установлены и детальные условия слияния обеих держав». Тобто, об’єднання ЗУНР і УНР мало відбутися на умовах іншого, тобто основного договору, який і «встановить детальні умови злиття обох країн». Для підготовки проекту основного договору злуки ЗУНР і УНР попередній договір від 1.12.1918 р. передбачав створення загальної комісії із представників парламенту ЗУНР і УНР і їх урядів, повноваження яких потрібно було ратифікувати парламентом і урядом УНР і ЗУНР. Однак такої комісії для підготовки основного проекту договору про умови злуки ЗУНР і УНР так і не було створено. Це означає, що не могло було укладено і основного договору про умови злуки ЗУНР і УНР в Соборну Україну по наступній причині. Комісію по підготовці основного договору про злуку УНР і ЗУНР від УНР очолював вище згаданий Д. Вінніченко, в той час уже в якості міністра закордонних справ УНР. Він у своїх спогадах так написав про неможливість знайти порозуміння між членами комісії по підготовці проекту основного договору про злуку УНР і ЗУНР: «Только сейчас (під час підготовки проекту основного договору – П. Г.) раскусил их, что это совсем другие люди, с иной психикой, иной этикой, иным мировоззрением». Хоча він міг це саме «розкусити» із тексту вище наведеного 5-го пункту попереднього договору! Про неслов’янський менталітет корінних українців Галичини, як нащадків тюркомовних Тиверців, добре знав Й. Сталін. Але був переконаний, що його репресивна машина під назвою НКВД зуміє переломити їх свідомість і покорити. Але із-за його смерті не вдалося довести цей задум до логічного кінця. Тому незалежній Україні появилися УНА-УНСО, ВО «Свобода», тощо. Щоб від них відмежуватися, закарпатці 1 грудня 1991 р. на референдумі голосували про унеможливлення входження Закарпаття до будь-якого адміністративно-територіального утворення, маючи на увазі Галичину. Але офіційний Київ і цю законну вимогу закарпатців ігнорує, а тому адміністративно-територіальною реформою передбачає об’єднання Закарпаття і Галичини в спільний для них Карпатський край. Щоб таким чином перевести стрілку войовничості українських націоналістів Галичини від Донбасу на русинів і угорців Закарпаття. На жаль, цього не розуміють, або не хочуть із-за власних інтересів розуміти як голова правління Народної Ради Русинів Закарпаття Євген Жупан, так дехто із його оточення. Зокрема, Юрій Чорі, який обрав собі непередбачену Статутом НРРЗ посаду «почесний голова НРРЗ» і закликає «не лізти і історію». Але «лізти в історію» русинського державотворення вкрай необхідно по наступній причині. На замовлення русинів Словаччини, професор Іван Поп написав «Малу історію русинів» стосовно русинів Словаччини. Її, було переведено на словацьку мову і видано в Братиславі під назвою «Male dejiny Rusinov». Керівники русинських товариств Закарпаття рішили на власні кошти видати цю книжечку на русинській мові. В результаті перекладач привласнив собі передмову в цій книжечці, у якій навмисно дописав, що нібито русини «ніколи не мали своєї держави». Написав мабуть тому, що так хотів і велів Й. Сталін, бо так продовжують думати українські націоналісти Галичини і можновладці незалежної України. Але за перебування Закарпаття в 1919-1939 роках у складі Чехословаччини, русини добре там засвоїли і пам’ятають по нині гасло: «Правда переможе!». Адвокат Петро Годьмаш, русинський націоналіст, але не нацист.

Циль: 21/12/ 2009 года Русинской конституционной автономии в составе Венгрии Девяносто один год Присоединяйтесь, будет весело !

Georg: Думаю.



полная версия страницы